ДИСИДЕНТИ

[лат. -незгідний, від — не погоджуватися, розходитися] — інакомислячі особи, які виступають проти існуючого держ. (політичного) ладу певної країни, протистоять офіц. ідеології та політиці. Термін увійшов у сучасну сусп.-політ, і правову лексику з історії релігії. У Середні віки цим словом у Зх. Європі називали віровідступників, єретиків або тих, хто не дотримувався учення церкви. З 60-х рр. 20 ст. Д. стали називати осіб, які в атмосфері тоталіт. режимів відкрито протиставляли свої переконання панівній ідеології. В СРСР, у т. ч. в Україні, Д. були здебільшого представники інтелігенції. Займаючи крит. позицію щодо влади, Д., як правило, уникали опозиційної політ, діяльності, вдаючись переважно до індивід, морального осуду і протесту, їх нерідко називають «правозахисниками», оскільки вони протистояли у своїй діяльності конформізму, беззаконню, сваволі, порушенням прав і свобод людини, а також обстоювали принципи відкритого сусп-ва, демократії, гласності, ненасильн. форми захисту прав людини та ідеали правової д-ви і громадян, сусп-ва, самоцінності особистості. До найвідоміших дисид. орг-цій у Рад. Союзі належали: «Ініціативна група захисту прав людини в СРСР» (1970), «Радянське відділення міжнародної амністії» (1974), московська та республіканські Гельсінські групи (1976). Осн. формами дисид. діяльності були: демонстрації, мітинги, збори; т. з. само-видав, тобто збір та поширення забороненої владою інформації (худож. і публіцист, творів, стенограм суд. процесів, «відкритих листів» з актуальних проблем та на захист незаконно засуджених і т. п.). В Україні, починаючи з 60-х рр., рух Д. став значним опозиц. явищем сусп.-політ, життя. Окрім інших загаль-нодем. і правових вимог, укр. Д. виступали за надання Україні статусу суверенної д-ви. Д. зазнавали різного роду переслідувань, незаконної дискримінації, їх саджали в тюрми та безпідставно відправляли до психіатр, лікарень, висилали з України, позбавляли громадянства тощо. Дії Д. здебільшого кваліфікувалися у крим. порядку як антирадян-ська агітація і пропаганда, «поширення за-відомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад» тощо, тобто розглядалися як держ. злочини (ст. 62, 138 та ін. КК УРСР). З проголошенням держ. незалежності України дисид. рух втратив своє первісне значення. Було скасовано і відповідні статті Крим, кодексу. Особи, засуджені за цими статтями, якщо їхні дії не містили ін. складу злочину, були реабілітовані і поновлені у громадянських правах відповідно до Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» (1991).

Літ.: Чистович И. А. Диссид. вопрос в Польше в первой пол. XVIII ст. В кн.: Сборник Отд. рус. языка и словесности имп. Акад. наук, т. 21, № 3. СПб., 1880; Укр. Гельсінська група, 1978-1982: док-ти і мат-ли. Торонто, 1983; Лисяк-Рудницький І. Істор. есе, т. 2. К., 1994; Кур-носов Ю. О. Інакомислення в Україні (60-і — перша пол. 80-х рр. XX ст). К., 1994; Реабілітація репресованих: зак-во та суд. практика. К., 1997.

В. П. Горбатенко, Ю. Я. Касяненко.