ХУТІР

(від давньонім. — частина округу) — 1) відокремлене сел. г-во разом із садибою власника; 2) невелике поселення, яке виникло внаслідок переселення людей із сіл, козачих станиць тощо. X. виникли на Пд. і Пн. Сх. України в кін. 15 — на поч. 16 ст. у процесі освоєння нових земель. У 1-й пол. 16 ст. у запорізьких, а пізніше чорноморських і частини дон. козаків X. створювались як зимівники — місця, де вони перебували, коли не було воєн, дій (особливо взимку). В Україні, на Кубані, Дону X. часто називали виселок з сіл або козачих станиць незалежно від кількості дворів. У 19 ст. X. набули поширення на західноукр. землях (переважно в гірських місцевостях), що перебували під владою Австро-Угорщини, а також у зх. і пд.-зх. губерніях Рос. імперії. На поч. 20 ст., після революції 1905—07 у Росії, цар. уряд сприяв створенню і розвитку хутір, господарств переважно у вигляді відокремленої сел. садиби (хутірця) на зем. ділянці індивід, володіння (див. у ст. Столипінська аграрна реформа). Рад. влада в роки непу визнавала хутір, г-ва як форму організації землеробства. Окр. великі X. мали статус адм.-тер. одиниці. З поч. політики масової колективізації с. г. розпочався процес ліквідації цих господарств, який відповідно до пост. ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання» від 27.V 1939 фактично був завершений 1940. На базі окремих X. утворювалися відділення (відділки, бригади) колгоспів. У Зх. Україні X. подекуди існували до 1950.

У зак-ві та адм.-тер. поділі сучас. України термін «хутір» відсутній. Його продовжують вживати на побут, рівні для позначення не-вел. відокремлених сільс. поселень, а також як складову найменування окремого нас. п.: напр., X. Михайлівський (Сум. обл.).

В. П. Нагребельний, В. А. Чехович.