Навигация
 
в-вер
<< В начало < Предыдущая Следующая > В конец >>

ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКЕ

(офіц. назва — Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське) — багатонац. феод, д-ва, що існувала з 30-х рр. 13 ст. до 1596. До її складу входили лит., білорус, укр. та окр. рос. землі. Перша столиця — Тракай, з 1323 — м. Вільно (тепер Вільнюс). В. к. Л. виникло як об'єднання різних земель і князівств Литви та Зх. Русі в результаті еволюції їхніх соціально-екон. і політ, відносин. Процес державотворення на лит. землях обумовлювався передусім становленням феод, сусп-ва, а на феодально роздрібнених західноруських землях — необхідністю політичної консолідації для захисту інтересів панівної верхівки, сусп. поступу і боротьби із зовн. ворогами. В. к. Л. як ранньофеодальна монархія утворилося за князя Міндовга (1219—63), коли було об'єднано власне литовські землі і приєднано т. з. Чорну Русь (Волковиськ, Сло-нім, Новгородок), частину Турово-Пінської та Полоцької земель. За правління наступних лит. князів до В. к. Л. було включено Київську, Волинську, Подільську, Переяславську і Чернігово-Сіверську землі, а також Мінську, Вітебську, Смоленську, Брянську та деякі ін. білорус, і рос. землі. Нові землі приєднувалися шляхом примус, заходів і мирних ініціатив (угоди, шлюбні і родинні союзи) з переважанням останніх. Консолідація лит. і руських (передусім укр. і білорус.) політ, сил була відносно добровільною. Вона об'єктивно зумовлювалася натиском нім. рицарів-мечоносців з півночі (з 1229 — Тевтонський орден, з 1237 — Лівонський) та необхідністю протистояти монг. експансії на сході і півдні. Переходу влади над укр.-руськими землями від Золотої Орди до В. к. Л. сприяли перемога лит.-руського війська у битві з ординцями біля р. Сині Води (на тер. сучас. Вінн. обл.) 1363 і вигнання їх з укр. земель. Волинська та Подільська землі певною мірою були успадковані від Галицько-Волинського князівства в результаті шлюбних зв'язків галиц. княжої династії з литовською — Гедиміновичів. Золота Орда спершу була змушена фактично визнати претензії В. к. Л. на руські землі, формально вважаючи їх своїм підвлад. краєм, а в кін. 90-х рр. 14 ст. хан Тохтамиш остаточно відступився від них. З ін. боку, багатолітня боротьба В. к. Л. з Польщею за землі Зх. Русі в 2-й пол. 14 ст. змінилася політ, зближенням двох держав. Це певною мірою погамувало тер. амбіції Польс. королівства, а Литва знайшла союзника у протистоянні зовн. та внутр. ворогам. Жорстока боротьба за владу у В. к. Л., яку вів син і наступник Оль-герда Ягайло (1377—92) зі своїми братами Вітовтом і Свидригайлом та дядьком Кейс-тутом, мала одним із наслідків Кревську унію 1385. За нею Ягайло перейшов у католицтво, одружився з польською королевою Ядвігою і став польс. королем під ім'ям Владислава II (1386-1432), що передбачало інкорпорацію В. к. Л. до складу Польщі і покатоличення його населення. Усе це викликало невдоволення в лит.-руських землях, і справжнього об'єднання Литви з Польщею не сталося. Могутність В. к. Л. зростала, що використав Вітовт, який змусив Ягайла, за умовами Островської угоди 1392, визнати його великим князем литовським. За правління Вітовта (1392—1430) територія В. к. Л. досягла Чорного м. Успішна внутр. політика сприяла становленню цілісного держ. організму. Однак поразка лит.-укр.-білорус, війська у битві з золотоординцями на р. Ворсклі (1399) змусила Вітовта шукати підтримки Цольщі, що втілилося у Віленській унії 1401. Сила нового союзу виявилася у Грюнвальдській битві 1410. Городельська унія 1413 підтвердила відносну самостійність В. к. Л., урівняла в правах лит. та польс. шляхту, але обмежила участь православних у держ. правлінні.

Боротьба наступників Вітовта за великокняжий престол виявляла їхні, часто полярні, політ, орієнтації, призводила не лише до соціально-політ. і правових змін у В. к. Л., а й перекроювала його карту. Спершу вел. князем обрали лідера лит.-руського опору польс. експансії Свидригайла, але він був змушений поступитися владою ставленикам Польщі Жигмонту (Сигізмунду) Кейстутови-чу (1435—40) і Казимиру Ягеллончику (1440— 92). Проте Свидригайло об'єднав під своєю владою Волинь та Поділля (Брацлавщину) і фактично створив удільну д-ву — Волинське (Руське) князівство. 1440 було відновлено удільне Київське князівство, на чолі якого стояли внук Ольгерда Олександр (Олелько) Володимирович (1443—55) і Семен Олелько-вич (1455—70). По смерті Свидригайла і Семена Олельковича були скасовані Волин. (1452) і Київ. (1470) князівства. Після смерті Казимира Ягеллончика (1492), який, зберігаючи владу у В. к. Л., водночас (з 1447) королював у Польщі, його старший син Ольбрехт був обраний королем (1492— 1501), а мол. син Олександр - великим князем Литовським (1492—1506). Персональна унія Польщі і Литви остаточно утвердилася по смерті Ольбрехта: Олександр посів польс. престол, який згодом разом з лит. вели-кокн. столом успадкували його син Жиг-монт (Сигізмунд) Старий (1506—48) та онук Жигмонт (Сигізмунд) Август (1548—72). Інтереси королів, династії і амбітні плани польс. шляхти були рушійною силою інтенсифікації у 16 ст. процесу держ. об'єднання Польщі та Литви. Важливим чинником тут стало ослаблення В. к. Л. під ударами крим. татар у 80—90-х рр. 15 ст. і внаслідок численних воєнних конфліктів з Моск. д-вою упродовж 1500—37. В. к. Л. втратило значну частину території, зокрема Смоленщину та Чернігово-Сіверщину. Невдачі у Лівонській війні 1558—83, зовнішньополіт. криза і внутр. чвари змусили правлячу верхівку В. к. Л. укласти Люблінську унію 1569, за якою Польща і Литва утворили єдину д-ву — Річ Посполиту. Договір передбачав спільних короля, сейм, грош. одиницю, зовн. політику, але водночас окремі для Литви адміністрацію, військо, герб, печатку, фінанси, законодавство (зокрема, на західноукр. землях залишалися чинними великокняжі уставні грамоти). Це спонукало лит.-укр.-білорус, владну еліту виявляти автономіст, устремління у перші десятиліття після Люблін, унії.

Протягом 14—16 ст. у В. к. Л. інтенсивно розвиваються феод, відносини. Консолідація класу феодалів і зростання феод, землеволодіння супроводжувалися масовим пок-ріпаченням селянства. Все населення д-ви, врешті-решт, поділилося на дві осн. групи: феодали і залежні від них селяни (люди простого стану). Панівну верхівку утворювали князі, пани (магнати) і власне шляхта. В межах кожної з цих груп існувало значне розшарування, що зумовлювалося, насамперед, розмірами зем. власності. Окрім зем. цензу, належність до князів та панів визначала участь в «урядах» або раді. Власне шляхта складалася з шляхти родової, ново-пожалуваної та служилої. Розвиток шляхти як стану у В. к. Л. характеризувався устремліннями до автономності, вивільненням з-під земської підсудності та управління. За умов пост, перерозподілу земель з концентрацією їх у невеликої групи феодалів екон. і політ, могутності досягай кілька десятків княжих та панських родів, серед яких най-впливовішими були Вишневецькі, Острозькі, Чарторийські, Дашкевичі. Особл. місце у соціальній системі В. к. Л. посідало духівництво, насамперед катол. конфесії. Володіючи широкою системою імунітетів, бене-фіціїв і маєтностей, воно стало потужним чинником полонізації населення В. к. Л. З-поміж людей простого стану переважало сільс. населення, яке мало назву «волосних людей», «людей», «підданих». Термін «селяни» на той час не побутував. За видом повинностей і занять мешканці сіл поділялися на хліборобів та ремісників; за правовим становищем - на великокняжих (господарських) та приватновласницьких. За ступенем залежності від феодалів розрізняли такі групи: а) вільні селяни, котрі не залежали від феодала після виконання своїх зобов'язань; б) залежні селяни з правом покинути пана за певних умов; в) покріпачені селяни — «челядь», «люди непохожі» (найчис-ленніша група). Залежність селян від феодалів припинялася у разі відмови власника від своїх прав (свідоцтво про звільнення, заповіт), позбавлення владних прав судом чи законом, внаслідок дії магдебурзького права. Загальнодерж. повиннісні відносини регламентувалися здебільшого спец, листами, інвентарями. Повинності ж у приват, володіннях регулювалися безпосередньо землевласником, будучи досить різноманітними, а з уведенням фільваркової системи землекористування — і тяжкими. Законодавчо ж особисті та майнові права селян були оформлені Литовським статутом 1529 і «Статутом на волоки» 1557.

Міста В. к. Л. поділялися на великокняжі (господарські), приватновласницькі (церковні) та самоврядні. За соціальним станом розрізняли 3 категорії мешканців міст: а) купецько-ремісницька верхівка; б) повноправні міщани — серед, клас; в) міські низи (дрібні торгівці, незаможні ремісники). Правове становище міськ. населення залежало від категорії міста, майн. стану і роду занять. У найважчому становищі були мешканці приватновласницьких міст. У В. к. Л. за умов факт, виключення міст з політ, життя країни та актив, покатоличення і полонізації населення можливості міського самоврядування, надані магдеб. правом, значно обмежувалися. З посиленням феод, і нац.-реліг. гніту в 2-й пол. 15 ст. на укр. землях В. к. Л. починається формування козацтва. Держ. лад у В. к. Л. був синтезом давньоруських і польс. державотворчих традицій (з домінуванням останніх). Це позначилося на всіх держ. структурах Литви. Найвища держ. влада у В. к. Л. була в руках великого князя, або господаря. Упродовж століть його правовий статус зазнавав певних змін. Спочатку це був повновлад. господар у власне лит. землях і контрагент у договорах з уділ, князями з майже номінальними правами верх, судді і певними за-конод. прерогативами за часів удільної системи. Згодом — єдинодержавний правитель, а після Люблін, унії 1569 — важливий гарант відносно суверенного становища Литви. Спадково-династ. принцип обрання господаря поступово змінився на інститут «вільного обрання». Цьому сприяло й зростання авторитету іншого найвищого держ. органу — ради В. к. Л. (господарської ради, або пани-ради). Юридично функції ради були оформлені ще у привілеї 1482, який уперше санкціонував її законодавчу роль, що набула категоричності у привілеї 1506 та в Лит. статуті. Незважаючи на визнання за великим князем литовським владних прерогатив, їхнім факт, носієм стала рада. До неї входили: маршалок — представник служб, стану, канцлер — охоронець печатки господаря, підскарбій — відповідальний за скарбницю д-ви, гетьман — військ, ватажок і суддя, воєводи — керівники областей з військ., адм. і суд. повноваженнями, каштеляни — помічники воєвод, окр. старости — правителі підвладних воєводам областей і повітів, а також катол. єпископи і великі феодали. У кін. 15 ст. із заг. складу ради виділяються старші пани, які утворювали таємну раду. У цей період впливовим загальнодерж. органом у В. к. Л. стає сейм. Вважається, шо перше його зібрання відбулося 1507 у Вільні.

До сейму входили великий князь, який часто виступав єднальною силою, члени пани-ради, урядовці земські і двірні. З 1512 визначається норма представництва в сеймі — по 2 депутати від кожного повіту. До компетенції сейму належали, зокрема, обрання великого князя, оголошення стану війни чи миру, скликання ополчення, загальнодерж. податково-фінансові питання тощо. Реформою 1560 було внесено зміни до сеймового представництва, засновано інститут повіт, сеймиків, які стали першою інстанцією для вирішення того чи того питання. Після Люблін, унії сейм В. к. Л. зливається з польським. У князівстві загальнодерж. владною структурою фактично стає, за окр. винятками, двірний уряд господаря, управлін. функції виконували пани-ради. Вищими посад, особами були канцлер, підканцлер, підскарбій, маршалок, гетьман; кожен з них мав власні управлін. органи. Місц. самоврядування на інкорпорованих В. к. Л. укр.-руських землях спершу здійснювалося уділ, князями з місц. династій або лит. великокняжого роду. За правління Вітовта автономія уділ, князівств поступово скасовується і замість них призначаються воєводи-намісники. 1413 в центр, частині В. к. Л. виділилися 2 великі воєводства — Віденське і Трокське, а під час адм.-тер. реформи 1564—66 всю територію країни було поділено на воєводства і повіти, що сприяло централізації д-ви. За винятком уділ, періоду, структура місц. управління в основному повторювала структуру центрального і мала подібне походження: місц. уряди формувалися на базі двірних урядів обл. намісників. Разом з ними гол. обл. правителями були воєводи і старости (у повітах), призначені великим князем. У самоврядних громадах 16 ст. — селах, волостях тощо — діяли виб. представники: старці, сотники, десяцькі, сорочники. Певною специфікою відрізнялося управління міст, які отримали магдеб. право. Тут співді-яли влада старост і влада міськ. ради (магістрату, ратуші).

Судоустрій В. к. Л. характеризувався співіснуванням держ. та недержавного (сімейного, вотчинного, громадського, церковного) судів. До системи держ. судів входили великокняжий (надвірний, комісарський), замковий (гродський), земський, підкоморський суди, кожен з яких мав свою компетенцію. Існували також доменіальні суди феодалів над підданими, церковні (духовні та доменіальні), магістратські, ратушні та цехові суди в містах. Кожна осн. група населення (шляхта, духівництво, міщани, селяни) судилася у своїх станових органах. Прогрес, значення мало введення виборних і відокремлених від адміністрації шляхет. земських судів. Причому у В. к. Л. це сталося майже на століття раніше, ніж в ін. європ. країнах. Результатом суд. реформи було створення у 1581 Головного литовського трибуналу — осн. апеляц. інстанції. Особливе місце у суд. системі В. к. Л. відводилося копному суду, повноваження якого поширювалися на мешканців т. з. копного округу з поступовим виведенням шляхти з-під його юрисдикції. Основу правової системи В. к. Л. упродовж 14 — 1-ї пол. 15 ст. становили джерела руського права: звичаєве право, «Руська Правда», церк. статути Володимира та Ярослава, а згодом їх змінили акти великокняжої влади (листи, статутні грамоти, привілеї), з-поміж яких слід виділити шляхет. привілеї 1387, 1413, 1432, 1434, 1438, 1447, 1457, 1492, 1522, 1566, «Статут на волоки» 1557 і кодифіковані зводи: Судебник Казимира Ягеллончика 1468, Литовські статути 1529, 1566 і 1588. У містах застосовувалося магдеб. право, здебільшого в польс. переробках. Окр. групою джерел були міжкняжі угоди («ряди», «до-кінчання»), численні договори (унії) В. к. Л. з Польщею.

Для державно-правового розвитку В. к. Л. у соціальному плані характерним є синтез ранньофеодальних інститутів незаверш. феодалізму корінної Литви з розвиненими інститутами пізньофеодального (роздрібле-ного) ладу Зх. Русі. У нац. плані сприйняття Литвою розвиненої руської культури, у т. ч. юридичної, консервація давньоруських традицій дали підставу трактувати В. к. Л. як своєрідного правонаступника Київ. Русі. Староруська мова була в країні державною, правосл. віра — осн. релігією, адміністрація, військ, організація і судівництво спиралися на руські традиції. Асиміляція лит. елементу була настільки значною, що В. к. Л. традиційно в л-рі іменують Лит.-Руською д-вою, а право цієї д-ви трактують як лит.-руське право. На зламі 19—20 ст. київ, школа істориків права аргументувала концепцію т. з. західноруського права, за якою право В. к. Л. слід включити до історії руського права як таке, що грунтується на давньоруському і поряд зі східноруським (московським) правом є його лог. продовженням. Літ.: Антонович Б. В. Очерк истории Вел. княжества Литовского до пол. XV в. К., 1885; Владимирский-Буданов М. Ф. Очерки из истории лит.-рус. права, в. 1-6. К., 1889—1911; Леонтович Ф. И. Очерки по истории лит.-рус. права. Образование территории Лит. гос-ва. СПб., 1894; Любавский М. Очерк истории Лит.-Русского гос-ва до Люблин, унии включительно. М., 1915; Василенко М. П. Очерки по истории Зап. Руси и Украины. К., 1916; Пашуто В. Т. Образование Лит. гос-ва. М., 1959; Гру-шевський М. С. Історія України-Руси, т. 4. К., 1993; Чубатий М. Д. Огляд історії укр. права. Мюнхен — К., 1994; Тищик Б. И., Вівчар енко О. А. Сусп.-політ, лад і право України у складі Лит. д-ви та Речі Посполитої. Івано-Франківськ, 1996; Мироненко О. М. Представн. органи Лит.-Руської д-ви в контексті еволюції укр. парламентаризму. «Вісник Академії правових наук», 1997, № 2. Т. І. Бондарук, I. Б. Усенко.



 
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
  [ АННОТАЦІЯ]   [а-ад]   [аж-анар]   [анаф-аск]   [асо-ая]   [б-бен]   [бер-брак]   [брат-бюр]   [в-вер]   [вес-вис]   [вит-віз]   [вій-вод]   [воє-в'яз]   [г-герб]   [гере-гос]   [гот-гуц]   [д-демаг]   [демар-державна тер]   [державна цер-десп]   [десят-дій]   [діл-доз]   [док-дяк]   [е]   [є]   [ж]   [з-зам]   [зан-звід]   [звіл-зім]   [зіо-зяб]   [і-інов]   [іноз-іщ]   [й]   [к-карц]   [кас-київ]   [кий-колг]   [коле-ком]   [кон-конкуб]   [конкур-конто]   [контр-корс]   [кору-крип]   [крис-кюч]   [л-лісов]   [лісог-ляш]   [м-маса]   [масл-мих]   [миш-між]   [мік-мой]   [мол-м'ян]   [н-наук]   [наур-необ]   [неод-нюр]   [о-округ]   [окруж-оріх]   [орлан-ощ]   [п-пасп]   [п-пасп]   [паст-пер]   [пес-піс]   [піч-пози]   [позн-посаг]   [посад-правн]   [право-предм]   [предс-примір]   [примус-прон]   [проп-п'ят]   [р-регл]   [регрес-рибак]   [рибал-розум]   [розш-рят]   [с-сев]   [сег-сир]   [сис-сміт]   [смол-співдруж]   [співстрах-стіч]   [стог-суддя]   [судеб-сюр]   [т-тех]   [тим-тор]   [тот-тяж]   [у-уман]   [умис-уяв]   [ф-фой]   [фок-ф'юч]   [х]   [ц]   [ч]   [ш]   [щ]   [ю]   [я]   [_А-В]   [_Г-З]   [_І-С]   [__Лат A-B]   [__Лат C]   [__Лат D]   [__Лат E-F]   [__Лат G-I]   [__Лат J]   [__Лат L-M]   [__Лат N-O]   [__Лат P]   [__Лат Q-R]   [__Лат S-T]   [__Лат U-V]