Навигация
 
е
<< В начало < Предыдущая Следующая > В конец >>

ЕЛІТА ПОЛІТИЧНА

(франц. elite - краще, добірне, вибране, від лат. eligere — вибирати) - особлива, привілейована група людей, діяльність якої пов'язана з безпосереднім здійсненням політ, влади або вирішальним впливом на функціонування її інституцій. Е. п. уособлює найважливіші сутнісні складові політики: владу, авторитет, вплив, керівництво, представництво і відображення інтересів сусп-ва.

Перші спроби наук.-теор. осмислення феномена еліти сягають прадавнини. Ще тогочас. мислителі вважали, що народ нездатний управляти сусп-вом і що історію творять вибрані представники панівних верств. Так, уже кит. філософ Конфуцій вирізняв у сусп-ві дві осн. норми поведінки: одну — для «вибраних», покликаних управляти, іншу — для народу, який мусить їм підкорятися. Такий підхід дістав глибоке обгрунтування у працях Платона, Н. Макіавеллі, Т. Карлейля, Ф. Ніцше. Теорія еліт у її сучас. розумінні з'явилася у кін. 19 — на поч. 20 ст. Перші концептуальні підходи до Е. п. пов'язані з іменами представників т. з. макіавеллівської школи — Е. Моски, В. Парето і Р. Мі-хельса, які обгрунтували у своїх працях: об'єктивний характер елітарності та особливі психол. якості еліти, усвідомлення нею своєї винятковості; право еліти на політ, управління сусп-вом, широкими масами; незмінність владних відносин між елітою і простим людом, починаючи від найдавніших часів; конкурентність і послідовну зміну еліт у боротьбі за владу. Поряд з макіавеллівською школою у 20 ст. сформувалися: ціннісні теорії еліт (X. Ортега-і-Гассет, М. О. Бердяєв, B. Ропке та ін.), які розглядають еліту як найбільш продуктивну та ініціативну частину населення, наділену високими моральними якостями; елітарні теорії демократії (Р. Даль,

C. Ліпсет, Л. Зіглер та ін.), які вважають еліту групою, покликаною не тільки управляти, а й оберігати сусп-во від неконтрольованого тиску та неврівноваженості мас; плюралістичні теорії еліт (О. Штаммер, Д. Рісмен та ін.), що визнають множинність еліт у будь-якому сусп-ві; ліволіберальні концепції еліт (Ч. Міллс, Р. Мілібанд та ін.), які акцентують увагу не на видатних якостях представників елітних груп, а на їхніх можливостях посісти командні позиції.

Серед вітчизн. підходів до розуміння Е. п. вирізняються ідеї Д. І. Донцова і В. К. Ли-пинського. Д. І. Донцов розмежовує «ініціативну меншість» (еліту) і «пасивного чинника нації» (народ). У книзі «Націоналізм» (1926) він пише, що еліта як найактивніша група в сусп-ві формує певну ідею, робить її доступною масі і, зрештою, мобілізує народ на її втілення. Д. І. Донцов, так само як і Ф. Ніцше, вважав, що лише «сильна людина», «чинний націоналіст» може втілити державотв. і нац. ідею. Критерієм оцінки провідної верстви населення повинна бути, на його думку, націотворча діяльність, а для досягнення нац. державності годяться будь-які засоби і дії Е. п.

В основу концепції В. К. Липинського покладено ідею провідної ролі нац. аристократії — «сильної, організованої і високовартної інтелігенції», якій властиві прагнення до влади і готовність боротися за неї. Він вважав, що д-ву в Україні можна побудувати лише «розумним і витривалим хотінням та зусиллям меншості». Причому не такої дем. меншості, «яка править іменем народної більшості і тому не несе за свої діла ніякої відповідальності», а такої, що має авторитет у народі, яка вбачає своє призначення «в найбільшім послідовнім і неперервнім зусиллі своєї волі, свого розуму, своєї власної організованості» («Релігія і Церква в історії України», 1923).

Така різноманітність концептуальних підходів до Е. п. засвідчує: існування провідної верстви пов'язане з особливістю розвитку світ, політ, історії, що полягає у поділі сусп-ва на більшість, якою управляють, і меншість, яка управляє. Об'єктивність існування Е. п. зумовлюють: психол. і соціальна нерівність людей, їх неоднакові природні здібності, можливості та бажання брати участь у політиці; висока сусп. значущість управлін. діяльності та необхідність професіоналізму задля її ефективності й конкурентоспроможності; наявність широких можливостей використання владних повноважень для отримання привілеїв; практ. можливості здійснення контролю за суспільством або певною його частиною; політ, пасивність мас, гол. життєві інтереси яких зазвичай лежать поза сферою політики; практ. неможливість здійснення всебічного контролю за політ, керівниками. Критеріями належності до Е. п. можуть бути: орг. здібності, наближеність до влади, матеріальні та інтелектуальні переваги, престижна освіта, професіоналізм, поєднаний з ґрунтовною юрид. освітою, особливі індивід, якості тощо.

Е. п. неоднорідна, внутрішньо диференційована і суттєво різниться залежно від істор. епох і конкр. країн. Вона поділяється на правлячу еліту, що безпосередньо володіє держ. владою, та опозиційну — контреліту. Контреліта зорієнтована на відвоювання влади у панівної еліти найчастіше не з метою її привласнення, а для реалізації певної політ, доктрини, концепції, програми. Розрізняють також відкриту еліту, що рекрутується із сусп-ва, і закриту, самовідновлювану з власного середовища. Е. п. поділяється на вищу, яка безпосередньо впливає на ухвалення загальнозначущих для д-ви і всього сусп-ва рішень, і середню (службовці, менеджери, вчені, інженери тощо). До Е. п., безпосередньо причетної до ухвалення політ, рішень, часто відносять адм. еліту, яку становлять службовці-управлінці. Спроби ліквідації Е. п. у сусп-ві, створення замкнених систем рекрутування політ, керівництва найчастіше призводять до бюрокр. корпоративізму (на кшталт радянської номенклатурної системи) і до відкритого або прихованого конфлікту представників влади з народом. Створення такої ситуації можливе не лише протизаконними, а й конст.-правовими засобами. Прикладом може слугувати Конституція УРСР 1978 — своєрідне віддзеркалення Конституції СРСР 1977, ст. 6 якої закріплювала керівну роль КПРС у житті сусп-ва і д-ви, чим заперечувала можливість багатопартійності, політ, плюралізму як чинників конкурентного формування Е. п. Для дем. д-ви важливе значення має не намагання підпорядкувати Е. п. сусп-ву (що можливо тільки частково з допомогою системи громад, самоврядування), а створення умов для формування еліти дійової, корисної для сусп-ва верстви через правове забезпечення її дем. представництва і своєчасного якісного оновлення.

Літ.: Миллс Р. Властвующая элита. М., 1959; Ашин Г. К. Совр. теории элиты: крит. очерк. М., 1985; Бебик В. М. Еліта, елітарність, лідерство. «Віче», 1993, № 7; Малахов В. Інтелігенція та еліта: становлення в сучас. Україні. «Політ, думка», 1994, № 3; Кухта Б., Теплоухова Н. Політ, еліти і політ, лідерство. Л., 1995.

В. П. Горбатенко.



 
Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
  [ АННОТАЦІЯ]   [а-ад]   [аж-анар]   [анаф-аск]   [асо-ая]   [б-бен]   [бер-брак]   [брат-бюр]   [в-вер]   [вес-вис]   [вит-віз]   [вій-вод]   [воє-в'яз]   [г-герб]   [гере-гос]   [гот-гуц]   [д-демаг]   [демар-державна тер]   [державна цер-десп]   [десят-дій]   [діл-доз]   [док-дяк]   [е]   [є]   [ж]   [з-зам]   [зан-звід]   [звіл-зім]   [зіо-зяб]   [і-інов]   [іноз-іщ]   [й]   [к-карц]   [кас-київ]   [кий-колг]   [коле-ком]   [кон-конкуб]   [конкур-конто]   [контр-корс]   [кору-крип]   [крис-кюч]   [л-лісов]   [лісог-ляш]   [м-маса]   [масл-мих]   [миш-між]   [мік-мой]   [мол-м'ян]   [н-наук]   [наур-необ]   [неод-нюр]   [о-округ]   [окруж-оріх]   [орлан-ощ]   [п-пасп]   [п-пасп]   [паст-пер]   [пес-піс]   [піч-пози]   [позн-посаг]   [посад-правн]   [право-предм]   [предс-примір]   [примус-прон]   [проп-п'ят]   [р-регл]   [регрес-рибак]   [рибал-розум]   [розш-рят]   [с-сев]   [сег-сир]   [сис-сміт]   [смол-співдруж]   [співстрах-стіч]   [стог-суддя]   [судеб-сюр]   [т-тех]   [тим-тор]   [тот-тяж]   [у-уман]   [умис-уяв]   [ф-фой]   [фок-ф'юч]   [х]   [ц]   [ч]   [ш]   [щ]   [ю]   [я]   [_А-В]   [_Г-З]   [_І-С]   [__Лат A-B]   [__Лат C]   [__Лат D]   [__Лат E-F]   [__Лат G-I]   [__Лат J]   [__Лат L-M]   [__Лат N-O]   [__Лат P]   [__Лат Q-R]   [__Лат S-T]   [__Лат U-V]