РЕГЕНТСТВО

[від лат. regens (regentis) - правитель, володар] — тимчас. правління однієї або кількох осіб у випадку малолітства, хвороби чи тривалої відсутності монарха. Держ.-прав. інститут Р. виник за доби Середньовіччя і зберігся до нашого часу у д-вах з монархіч. формою правління. Особи, наділені регент, владою, спочатку називались охоронцями д-ви, адміністраторами, намісниками короля чи принца. Лише з 14 ст. їх стали називати регентами. На початку виникнення інститут Р. розглядався у сукупності з інститутом влади. Цю думку, зокрема, обстоював Г. Гроцій. Порядок встановлення Р. в різних країнах вирішувався по-різному. В одних Р. завчасно встановлювалось актом монарха на випадок своєї смерті, в інших — набувало чинності на підставі постійно діючого закону. В деяких країнах, за відсутності відповід. законів, Р. призначалося парламентом, у кожному випадку окремо (напр., в Англії). У Баварії монарх мав право самостійно призначати регента на випадок своєї смерті, але займати цю посаду могли лише принци крові. У Франції регентами називали також осіб, які управляли д-вою у період відсутності короля, але за його дорученням. У Бельгії регент призначався, за необхідності, палатами парламенту на спільному засіданні. Особливістю було те, що Р. розглядалося окремо від права опіки над особою монарха. Аналогіч. підхід до розмежування Р. й опіки існував у Греції, Іспанії і Португалії. У багатьох конституціях (баварській, бельгійській та ін.) передбачалося, що під час Р. не допускається внесення змін до осн. закону. В історії Росії відомо багато випадків вступу на трон малоліт. монарха. Так, Олена Глинська була регентом при малоліт. Івані IV (1533—38), царівна Софія Олексіївна — при малоліт. царях Івані V і Петрі І (1682—89), курлянд. герцог Е. І. Бірон — протягом 22 днів при малоліт. спадкоємцеві престолу Івані VI Антоновичу (1740). Колегіальне Р. Верховної таєм. ради було встановлене за малолітства Петра II (1727 —30). Інститут Р. в Росії уперше набув прав, регламентації за часів Павла І. Було встановлено, що при вступі на престол імператора до його повноліття, тобто до 16 років, мав призначатися правитель (регент) і встановлюватись опіка з призначенням опікуна. Ці посади могли займати як одна особа, так і кілька. Підставою для встановлення Р. в Росії могло бути лише малолітство імператора. Призначення правителя (регента) чи опікуна залежало від його (їх) згоди та монарха, який займав трон. У випадку смерті імператора, який не залишив відповід. розпорядження, право Р. належало батькові або матері спадкоємця престолу. Не могли бути регентом чи опікуном вітчим і мачуха. При правителі (регенті) мала утворюватися рада із 6 осіб, рішення якої були суто рекомендаційними.

Р. припинялося після зникнення умов, що спричиняли необхідність його встановлення. В історії мали місце випадки припинення Р. у зв'язку з ліквідацією монархії (у Болгарії — в 1946, Єгипті - в 1953 та ін.).

Літ.: Гроций Г. О праве войны и мира. М., 1994.

О. В. Бакаєв.